Збірка поезій “Гаї шумлять”
Іван Цинковський
РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
Київ — 1959
Епіграфом до своєї нової збірки поезій Іван Цинковський взяв рядки з широко відомого вірша Павла Тичини «Гаї шумлять».
І природа, і люди — все, що оточує поета, пробуджує в ньому добрі почуття радянського патріота, і ліричний герой Івана Цинковського закоханий у все, прекрасне, чим багата наша земля. Краса і сила рідного краю, щирість почуттів наших простих людей — такий лейтмотив збірки.
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.
П. ТИЧИНА
Весніють обрії…
Зродися,
цілющий дощику, в маю,—
щоб і коноплі, і пшениця,
і добра виждана пашниця
артіль прикрасили мою.
Оце і зараз
сніговіє,
гуде метелиця кругом,
а я ходжу у полі.
Мрію.
Бо я колгоспний агроном.
Повірте, друзі, відчуваю,
як пахнуть ріллі по весні,
і вже погроззя із-за гаю
в обличчя хлюпає мені.
Візьму я гілочку і бруньку
перецілую, як дитя,
бо вже дзвенять дороги лунко,
горять рожеві багаття зорі весняної…
5
Зродися,
цілющий дощику, в маю,—
щоб і коноплі, і пшениця,
і добра виждана пашниця
артіль прикрасили мою!
6
Коли в полях зникає сніг
І темна ніч дзвенить, мов криця,—
З заморських пройдених доріг
Відгукується серцю птиця.
То лебеді летять в мій край,
Тривожать небо лебедихи:
Весна іде, іде розмай —
Для щастя, радості, для втіхи.
В світанки трепетні, удень,—
Там, де долини, там, де гори,—
Весняним голосом пісень
По вінця сповнені простори.
Не добереш, де б’ють струмки,
Чи тут внизу, чи над тобою.
В липучих брунечках кленки
Захоплені тією грою.
Вони шумлять щось до беріз —
І вже бунтують юні соки:
Весняні гуки бродять скрізь —
Терпкі,
настояні,
високі!
7
І знову райдуга весела
перевисає за гаї —
на дальні села,
рідні села,
на юні спогади мої.
Доріг незаймані росини
тремтять,
як сльози молоді.
І пригасають тіні
сині
на цій підпаленій воді.
Не по рядках в учнівськім зшитку
любимих друзів пізнаю,—
знов наче ходимо улітку
в моїм чернігівськім гаю.
І мріємо:
тому — в висоти,
тому — на море,
а мені…
Усе було…
Були польоти,
були і спади в стороні.
8
Але без тебе ми нічого
не сотворили б ні на гріш.
Для тебе, праведна дорого,
живеш,
дерзаєш
і гориш!
9
Свою судьбу,
свою любов
і юнь свою неповториму
через краї священні знов,
через гаї оці нестиму.
Нестиму бережно:
земля ж
тебе ще крихітку маленьку
так полюбила!
Ну, приляж
і поцілуй землицю-неньку,
весняне зело молоде,
що із землі до сонця йде.
Вітрець, вдихни любимих нив;
зросися свіжістю тих злив,
які поїли дужим соком оці гаї,
оці дуби,
щоб піднести їх в синь високо…
І знов шепчу:
люби,
люби
10
усім вогнем душі своєї
святу красу землі моєї —
оці гаї, оці дуби…
11
Шкода бузку, що відцвів…
Тільки ж — он ягода спіла!
І медоносних роїв
Втома з дороги не збила.
День в повнім літі пливе,
Дужий — роздвоює хвилі.
Він наче кожного зве
З ним порівнятися в силі.
Все у розсуді своїм,
Все у дорослому зрості!
Стелеться запахів дим
На споришевім помості.
Де не піди, не ступи —
Дихати,
рватися вгору!
Справді ж багаті степи
В цю достигаючу пору.
12
Все поспіша,
поспіша,
Ніч вкоротивши до грані.
Радуйся, творча душа,
І не дрімай на світанні.
13
Заколосились,
Відцвіли озимі.
І відшуміли грози наливні.
Пройдусь полями сизими,
густими —
Нехай пісні нашепчуться мені
Про сон-траву в рожевому відблиску,
Нате ж і червень ходить у краю,
Червону хилитаючи колиску…
Я в ній своє дитинство пізнаю.
Було нарвем травиці-червониці,
І пофарбує мати нам штанці
В червоний колір — колір зоряниці,
Такий, як сонця ранні багрянці.
Нехай я червню знову уклонюся,
Рум’янцю року (Дальні береги…)
На вогняні гвоздики надивлюся,—
Усе набралося живучої снаги.
Це вже не проліски безкровні попід гаєм,
Тоді й земля боліла в морозці.
Ходімо трав багатих назбираєм,
Піднімемо цвітіння на руці.
14
Вже по гриби збираються хлоп’ята,
По ягоди, по рибу — за Десну,
Щоб гомонами літо привітати
І провести за дальній луг весну.
Розсовуєш під гаєм на канаві
Лапатий кущ: поріг переступив!
Це в завороженій долині золотавій
Ти бачиш стільки невимовних див.
Достиглі трави хвилю зупинили,
То ждуть вони, напевно, косарів.
І гриб стоїть на вигрітому схилі
В чеканні теж,— аж голову підвів.
І ягода соромиться лискуча —
Зірвуть, гляди, неждані женихи.
А збоку гай — немов зелена туча,
Що нависа на стишені шляхи…
Отож — у гай! Хлоп’ята босоногі,
Беріть мене до гурту заодно!
15
Ми летимо без стежки, без дороги,
Зганяючи камінчики на дно.
Тіка луна ярами до узлісся
І повертається:
— знайшов…
— знайшов…
— знайшов!
То літній день в теплі й добрі збудився
Під шелестом дитячих підошов.
16
Березою стоїш серед лугів німих…
Поволі хмарка йде у висоті прозорій.
Здається, день дріма — примруживсь і затих.
Що він чита в твоїм застиглім зорі?
Легка — така легка!—пробігла хвиля вдаль,
Достиглий колос ледь на пагорбах гойднула.
Змінились фарби враз.
Невже тобі їх жаль?
Бач, брови вниз зламала, перегнула.
— Юначе, орле мій!— ти мовила і йдеш,
І пробудилось все — вже вітерці з тобою,—
Ця тишина бува, коли всім серцем ждеш
Оте, що ти здобув ціною дорогою!
Рука твоя знялась, як птиця золота,
Понад хліба густі, туди до виднокраю.
Ні, ні! Мовчи…
Вже серце не пита.
Тепер я все, прекрасна юнко, знаю!
Якби я був стосил — узяв би ці поля,
В які твоя любов ввійшла, неначе соки,
І на руках поніс…
Тебе б поніс, моя
Ні з ким незрівняна,
Під небеса високі.
17
У настояному вечорі
Плава пісня над селом.
Дише тихо тепле клечання
Мирним спокоєм, добром.
Над притихлими озерами,
Що вклинилися в гаї,
Між розлогими деревами
Ходять помисли мої.
То спурхнуть у згадці птицею,
Запечаляться часом.
Уклонюсь сільському звичаю
І пошлю землі чолом.
Й вам чолом, мої натруджені,
Мудрі, чесні земляки!..
Вечорові співи здружені
Плинуть тихо до ріки,
У настояному вечорі
Повисають над селом.
Дише тихо тепле клечання
Мирним спокоєм,
Добром.
18
Піду я знов по рідній стороні
З допитливими школярами.
Лоскочуть руки стиха ячмені,
І шпориші холонуть під ногами.
Стара сосна виходить з-за озер,
Вона мене тривожить і тепер,
Могутні віти все гойда й гойда.
Прислухаюсь —
Немов розповіда
Про земляків, далеких і близьких.
Про все живе, немеркнуче з роками.
Сосна шепоче повісті про тих,
Які судьбу для нас взяли руками
Своїми голими,
До сонця піднесли,
Щоб ви в добрі, малята, прожили.
Піду я знов по рідній стороні,
Тут кожна стежка — рідною мені!..
Коли любов ізмалечку вбереш
У саме серце, як повітря чисте,
Тоді ти, мов господар, завжди йдеш
Упевнено,
19
несхитно,
урочисто!
Я ще вернуся до сосни із вами —
З прийдешніми моїми школярами.
21
Я — не з рибалок, друзі, та люблю,
Коли зірниці ранок розіллють,
Спостерігати — по траві убрід
Іде рибалка, сивоусий дід.
Ще ластівка заплаву не торка,
Ще спить комаха на крайку листка,
А він беззвучно вудку закида,
Щоб навіть не проснулася вода.
Над ним в росі — важучий верболіз,
Під ним туман — сповза кудись униз.
Вже холодок за спину пробира,
Але для нього—це якраз пора.
Сидить, чека.
Так вміє тільки він.
Вже розтає і блякне,
блякне
синь.
Не краще б сітку зразу затягти
І з повним вловом за годину йти?
Та раптом в першім промені яснім
Затріпотіла рибка перед ним.
Рибалка очі від води підвів,—
21
Навколо вже розлився птичий спів.
— Клює!—і сонцю усміхається навстріч
Терпіння, значить, не простацька річ!
А тут, буває, не виходить щось —
Повозишся, відкинеш — не вдалось.
…Загомоніли в видзвоні шляхи.
Запрошує рибалка до ухи:
— Так, кажете, що ловля ця смішна?
Проте і юшка, капосна, смачна!
22
Перепел б’є за липневими нивами,
Кличе у поле мене і тебе,
Встоялось літо під теплими зливами.
Небо в цю пору таке голубе:
Мусить стояти погожа година
В добрій напрузі колгоспівських жнив.
Десь з-під Херсона моя Україна
Вже почала трудівничий заспів.
Там Запоріжжя підхопить,
Поділля —
Аж за Поліссям дзвеніти труду.
Славитись нашим змужнілим артілям,
Славити силу мені молоду —
Ці зачаровані ниви у колосі,
Тихо вколисані шепотом рік.
Як зберегти мені срібло у голосі,
Щоб не фальшивити цілий свій вік?
23
Немов прощаючись із літом,
Спада з берези перший лист.
Із подарунками, з привітом
Виходить серпень на поміст.
У полі клопоти чималі,
А вже під лісом холодки
Притишились, позалягали,
Щоб пересунутись в ярки.
Тож гарячішаєш в роботі:
І в цій порі я віддаю
Усе, що вмію,— всі турботи,
Все, що тривожить,— не таю.
Мені б — щоб ти була багата,
Моя судьба, моя артіль,
Щоб у сусіда біла хата
Гостей приймала звідусіль.
Нехай, прощаючись із літом,
Кружляє вісточкою лист:
24
Із подарунками, з привітом
Виходить серпень на поміст —
У нього яблука і сливи,
Наливки,
вина
і меди.
Під грім останній, полохливий,
Наш добрий місяцю, веди
На весілля у нові хати,
Нехай радіють матері.
Дозвольте, друзі, привітати
Усіх, хто сіяв на зорі!
25
По містах пройшов ти, по артілях.
Чи й по нивах та лісах пройшов?
Розлетілась нива в ніжних хвилях.
То не нива — виждана любов!
Я пройду і низько поклонюся
Там, де сни снує озимина.
Не нап’юся і не надивлюся:
Добрим руном вкрилась сторона.
І на полі, і в гаях-багрянцях
Пісня поселилася, гука.
Сонце сходить величаво вранці —
Друзів на весілля заклика,—
Входимо, неначе у кімнату:
Нас чекає вічність у житті.
І тебе, єдину і багату,
Сонце осяває у путі.
Підемо — там щирість непочата,
Нам і космос простір віддає.
За селом виспівують дівчата.
Щастя там незаймане моє.
Не віддам!
Ніхто не доторкнеться
26
Із лихої тої сторони.
І мені тривожному здається,
Що весна сміється восени.
І тоді в урочисту хвилину
Простір розколисується:
— Дій!
Мати мені шепче:
— Любий сину,
Душу ти прекрасному відкрий;
Так іди, щоб люди проказали:
— Можеш, мамо, ти спокійна буть,
Чуєш,
Сурми заграли —
Твій синок вершить велику путь!
27
РОБОТЯЩИМ РУКАМ
Гудуть колючі заметілі
Над білим полем край доріг.
У кожну хату ув артілі
Ступає радість на поріг:
В сніжок окутається нива,
В теплі засне озимина.
Нехай і в квітні щедра злива
Нас не обходить,
Не мина!
Ми вже навчилися природу
Скоряти працею.
Пора!
Щоб для колгоспу,
для народу
Все більше зичити добра.
Бо недаремно наші руки
Переписали мозолі,
Бо недаремно перегуки
Змагання ходять по землі.
Бо недаремно ув артілі
І бригадири,
й ланкові
28
Живуть у злагоді і силі,
Бійці відважні — рядові!
Прикрасим землю ми трудами,
Велику гріючи любов,
Нехай пишається плодами,
Ми роботящими руками
Її порадуємо знов!
Схвилюються у пишнім зелі
Поля,
Зодінуться у цвіт.
У пісні здруженій, веселій
Ми посилаємо привіт
Зерновикам,
буряководам,
Коноплярам
і льонарям,—
Сільському чесному народу,—
Усім колгоспним трударям.
Нехай же віють заметілі
І при Десні,
і при Дніпрі.
Нам жити й жити у артілі
У творчій праці —
У добрі!
29
Невже йому так весело
Отам, де ліхтарі?
Сніжку, сніжку — на все село,
Найбільше ж — угорі:
Кружля у танці, крутиться,
Таке там витворя!
А ліхтарі, знай, жмуряться,
Всміхаються-горять!
Такі тепер в нас вулиці
В поліському селі!
До яру темінь щулиться,
Вклякає до землі.
Мій друг сказав, жартуючи:
Погасло б хоч на мить…
А дівчина, не чуючи,
Цілунку жде, горить.
30
Через сніги побігло ген
Ласкаве сонечко, торкнуло
Летким крилом лінивий день,
Колючим інеєм жбурнуло,
В пороші білій потонуло,
Розтало в хмарці —
Білий жар
Щемляче голочками коле.
І покотилося у яр,
Підняте вітром, біле поле!..
Отак і ми колись було
Повибігаєм за село,
Без лиж,
Які там лижі в дідька!
І — закрутило,
понесло…
Шапки губили ми нерідко,
А то і чоботи бува,— їх кожен у сім’ї взував:
На ’дин копил єдину пару
Сам батько шив на всю сім’ю.
Він шив іще — та для базару,
31
Прогодувать сім’ю б свою…
Тож — снігу в батькових чоботях!
Береться мати за деркач…
Як кажуть — плата за роботу,
Тікай на піч, сиди й не плач…
Давно було.
А як згадаю —
Побіг би й зараз за село,
Щоб закрутило попід гаєм,
Перевернуло й понесло!
Хвала ж промінчику, що скинув
В зимовий день дрімоту в сніг.
За ним далекий сон прилинув —
З отих доріг, з отих доріг!..
32
МАТЕРІ
Дитя моє!— сказала мати
Одним лиш порухом душі,
Коли метеликом крилатим
Воно стріпнуло у тиші,
Іще не знаючи про квіти,
Про сонця дар, повітря сік,
А матері — уже радіти:
На світ з’явився чоловік —
її кровиночка священна,
Її омріяне дитя,
Тривог краса благословенна
На все життя,
На все життя!
Мені наснилося ночами —
І ранок спогадом пропах:
Я вмитий першими сльозами
Тремчу у матері в руках.
Лягло узором дивовижним
Багате плетиво доріг,
А кожен з нас в любові ніжній
Тепло тих рук навік зберіг;
Тепло тих рук, що сповивали,
33
Благословляли в грізний час;
Як крила чайки, зустрічали
Часом понівечених нас.
Згасає сонцем перегрітий
Липневий день,
духмяний день, –
Тепло ж тих рук не загасити,
Воно із нами вічно йде
Аж ген від раннього світання,
Коли ми босі і малі…
Так поклонімося ж в пошані
Найвищій силі на землі!
34
Багаті під Києвом ліс і переліси,
Соснові бори на піщаних горбах.
Цвітуть на галявах пружинисті вереси.
Здається, весь простір тим цвітом пропах.
І запахи меду ховаються в ньому,
А зношена бджілка не в силі узять.
Фалькуються сосни на схилі крутому,
Затишені тіні поклавши на гать.
Багаті і росами вереси спілі,
Хоч зорі холодні вмостилися там.
Хоч лист облітає, а верес при ділі —
Нашіптує вічність пожовклим гаям.
Весною і немічну квітку леліє
Щедротного травня ясна благодать.
Вклонюся тому, хто під осінь зуміє
Із вереса-квітки пожиток узять.
35
Почорнілі стовбури дерев
Мов залізні. Темно, мокро в полі.
Піднімає вітер дикий рев.
Нагинає осокори голі.
Сніг зійшов.
Злилися всі стежки.
Тягне вітром впоперек з-за гаю.
Низько-низько хмарища важкі.
Чи стоять, чи йти мені —
Не знаю.
Кілометрів з двадцять до села.
Станція маленька.
Ночувати?
(А підвода явно підвела).
Десь, не спить, чекає рідна мати.
Зледеніле в шибку б’є гілля.
І вона уся у насторозі:
Може син у місті ще гуля,
Може в плащик горнеться в дорозі?..
Вкуталася в хусточку, сидить…
Гей, ти, вітре, поступись з дороги!—
Тогорічна тирса шелестить.
36
Стежечку самі шукають ноги.
Що безпуття, темінь і вітри,
Якщо мати при вікні чекає!
Ти це слово знову повтори,
І для тебе — перешкод немає!
Почорнілі стовбури бредуть.
Чорно в полі…
Тільки ж вогник бачу!
Він мені на всю далеку путь.
Чим тобі, матусю, я віддячу?
37
В СОЛОВ’ЇНІ ДАЛІ
В. Сосюрі
Колись я вирізав з газети,
З районної, оцей портрет.
Живуть в душі моїй поети,
Та серед них один поет
У солов’їні далі кличе,
У голубині небеса.
Такий простий в своїм обличчі…
Яка в очах його краса!
Оту небачену велику Красу
Вітчизни пізнаю
В його душі у вогнеликій —
І їй поклоном віддаю.
То ж він навчив мене любити
Червону зиму з вітерцем.
Як друзям з піснею нам жити,
Іти з обвітреним лицем
Через поля під небом синім.
Теплиться хай в руці рука.
Нехай гордиться мати сином,
Який у далеч заклика!
38
Сумні стоять у далині
Гаї за нивою.
І так кортить до них мені
Порою синьою,
У надвечір’я зимове,
В сніги наметені,
Бо щось настирливо так зве,
Під віти сплетені.
Я притулюся до кори
До дуба сивого.
Ти не гніви і не кори.
Пробач ти милого:
Не любку він свою стріча
І не порадника.
Єдиним помахом з плеча
Я вбив там зрадника.
І коли знову я іду
Туди постояти,—
Перевіряю я ходу,
Щоб сили двоїти.
Хай перетихнуть в далині
Гаї за нивою,
Бо так кортить до них мені
Порою синьою…
39
Одна снігова пустеля.
І більше нічого нема.
Хурделя,
хурделя,
хурделя.
Це ж пекло якесь — не зима!
В нас коник — маленький, сіренький
Всього обліпило, а йде.
А холод бере у обценьки,
У скронях гуде і гуде.
Гуде в безбережні простори.
Ні неба тобі, ні землі.
А коник все тягне на гори,
Пухкі,
снігові,
немалі.
— Приїхали, значить?— жартує
Мій батько, бадьорить:
— Пішли
Дороги шукати.
Не чуєш? —
Сніговища дико гули.
40
У батька — доріг за плечима!
Півсвіту протоптано ним.
Своїми ясними очима
Він бачив і сонце, і дим.
— Пішли, не таку завірюху
Під ноги ми клали як є!
Е, хлопче — забракло вже духу?
Оце ти — насіння моє?
Не вірю!— і знову сміється,
Від вітру мене затуля.
Укинуло в піт.
І здається,
Кудись провалилась земля.
Не знаю — чи спав я, чи снилось,
А тільки втекла крутія.
І так навкруги заяснілось!
І тиша вляглась по гаях.
Блищить у заметах дорога.
В оглоблях іде коненя.
І батько, насупившись строго,
На сіні в задку засина.
А в мене — ні сна, ні утоми.
Обнять би старого!
Хай спить…
Тваринка ж розумна: додому!
Змахне головою й біжить.
41
Йдуть колонами берізки
Аж до зчорнених яруг.
Відчуваєш свіжо, різко
Зміну кольорів навкруг.
В сизій хмарці чорнолісся
Потяглось паском рудим,
Збоку бір у вись піднісся
Частоколом голубим.
На зеленій хустці хвої —
Вільха брунечки трясе.
Кінчик смужки золотої
Сонце з приярку несе.
Придорожнім осокорам
Хай ще грузько на путі,
Але віриш:
скоро,
скоро
Вдарять стріли золоті!
42
Зимовий день і тишина.
Сніги блищать в очах до болю.
Все жде чогось — не засина.
То лютий тихо йде по полю
В передчутті: ось-ось весна…
Він ніби хоче примирить
Усе навколишнє з собою.
Але синичка вже кричить
Десь за сосною голубою.
Це кине в гнів зимовика,—
Він ще нашле сніги тріскучі!
Та тільки сонце вже гука,
Дзюрчить струмочком із-під тучі.
43
Іще чуть світ відчутні морозці,
Та тільки сонце узялось за діло.
Льоди згубили дзвони на ріці.
В сто тисяч крапель на селі забило.
Оті вже дзвони серцю дорогі,
Бо що ж — зима своє відпрацювала.
І вже скидають ношу береги,
Їм протряхать прийшла пора, настала.
І я з дітьми кораблика пущу
На річечку — що між льодами — синю,
А потім з лозами попросимо дощу,
Нехай дубам він пополоще спину.
Нехай стрясуть чубами молодці,
Порадують усіх при добрім ділі!
Іще чуть світ відчутні морозці,
Та тільки береги вже поруділи.
44
Накинулись тумани на сніги,
Їдять сніги.
Самі — аж посиніли.
Розсунулись,
закрили береги
І дальні верболози покосили.
Самі ж тремтять, бо знають — з висоти
Злетять на них, як срібло, сяйні стріли.
…Ой, не дивись на мене гнівно ти,—
Обох нас очі ті лукаво стріли.
Вона не любить і тебе й мене,
Обом нам тяжко — нічого гнівитись.
Огонь очей сердець не обмине,
Тверезо б нам на все те подивитись…
Нехай вона стріча того — свого,
З котрим ростити їй прекрасні квіти.
…Сніги зійшли.
Туман пропав кругом.
У небі сонечко!— весні тепер радіти!
4 5
Раніше розсвітається,
Пізніше вже смеркається,
Хоч в затишку — зима,
На сонечку — нема.
І вже посеред дня
Шле в синю висоту
Невтомне пташеня
Співанку золоту.
Співанка коливається,
Вгорі переливається,
І, кличучи весну,
Торка в душі струну.
Зродися ж в глибині
Душі моєї, спів,
Щоб назавжди мені
Ти вогником горів,
Щоб від весни к весні
Через негоди вів!
46
Кленовий листок на долоню упав,
Нехай би лежав, та спустився до трав.
І тут же привиділось:
Листом весна
Хвилі зелені в гаю вигина.
Різьблене листя, як птахи малі,
Гімни співає чудовій землі,
Гімни співає від себе й від тих,
Хто восени на отавах притих.
Шумом і гамом бушує земля —
Серце моє на діла намовля.
Хай ми постаршали трохи, кохана,
Діти щебечуть нам щось спозарана.
Бачиш —
Дороги до сонця біжать,
Скоро зустріне й дітей сіножать.
Тож в листопаді маїв не жалій,
Їх за снігами зустріти зумій.
47
Не з дівчатами —
З молодицями
Я піду сьогодні в гай.
Журавлі скриплять над криницями,
Серце, спогаде, не займай.
Хай прибавилось смутку в волосі,
Жмуток зморщок під око впав:
Але ж срібло у тихім голосі
Я в цю осінь собі придбав.
Так, без фальші
І без манірності,
Молодь люблячи,
Пізнаю
Ці бори-гаї в вічній вічності
І поклоном їм віддаю
Все, що зібрано на перетинах
Нецяцькованих доріг —
Неасфальтових, незаметених —
Там, де вихор перебіг.
48
КРИЛА
«Чому я не сокіл,
Чому не літаю?..»—
Співалося в пісні
У рідному краю.
В розгоні вітрів,
Понад висохлим полем,
Злітала та пісня
І думою, й болем.
В завітних бажаннях,
Що серце носило,
Ввижалися,
Марились
Вигнуті крила.
Змахнути,
Зірватися
Високо вгору,
Забути на хвильку
Пекельнеє горе.
І волю відчути
У чистій блакиті.
Отак би помріяти,
Так би пожити.
Говорять в народі,
Що кращий розвідник
То прагнення серця,
49
Товаришу мрійник.
Якщо вже людина
Злетіти схотіла,
То виростуть,
Виростуть,
Виростуть крила.
І виросли крила,
Могутні, всесильні,
Бо стали народи,
Як птиця та, вільні.
Окрилені ленінським
Розумом світлим,
Ідемо під прапором
Шляхом побідним.
А шлях той проноситься
Долом-степами,
Де птиці сталеві
Воркують над нами.
Орлинеє плем’я!—
Так кличуть нас друзі.
Крилаті в нас хлопці
У братнім союзі.
Говорять в народі,
Що кращий розвідник —
То прагнення серця,
Товаришу мрійник.
Вже прагнення наше —
Супутник — кружляє,
Хай славляться крила
У рідному краї,
Їх викував Ленін,
Вручивши народу.
Нехай же міцніють
Від роду до роду!
50
БАЛАДА ПРО ХЛІБ
Уклонюсь тобі, поцілую
В горде, світле, ясне чоло…
Скільки з нами, мій брате-хлібе,
Мук і злиднів перепливло!
За морями,
За океанами
Я шукав тебе,— не знайшов.
Розтривожив,
розбив
і знівечив
Свою першу, як май, любов.
Тільки дружба була навічною
Із землею
Та з тим трудом,
Що живицею ниву поїть,
Зелом хлюпає,
Б’є кругом.
На дорозі Ілліч зустрів нас,
Поклонився і так сказав:
— Буть віднині землі селянською!
І на сонце удаль показав.
І пішли ми з Десни, з Дніпров’я
57
Цю пшениченьку золотить.
Хай під Ленінським
під знаменом
Хліб республіки зашумить!
Трудівнича сльоза хай іскриться —
Радість має свою сльозу:
Пам’ятаєш, мій брате-хлібе,
Був ти воїном у грозу.
Був ти ласкою,
Був ти щедрістю
Десь ув Індії у порту,—
Руку виждану,
руку братськую
Цілували золоту.
Не лугами горджусь,
Не нивами,
Україно моя чарівна,—
Хлібом-сіллю при доброму звичаї
Кличе друзів моя сторона.
Хлібом-сіллю уклінно вас просимо
Із усіх побратимських сторін.
…Задивуюся,
зачаруюся,—
Йде пшениці нашої плин.
52
Засивіли ниви в теплім тумані,
Щось воркує тихо в приярку струмок,
Молодому нежонатому мені
Стільки він нашіптує думок!
Вдариться пшениця в мрійний небокрай,
Шумом повноводим напливуть жнива,
І поклониться у ноги урожай.
Перепел у жито зазива.
Я тривожусь денно-нічно по весні:
Хтось говорить стиха співом солов я
Молодому нежонатому мені
«Де ж ти, перепілочко моя?»
Все бува — русалкою ранком восени
Явишся на щастя, може, на біду
Молодому нежонатому мені,—
Все одно до тебе я прийду!
В доброму пожнив’ї, в ніжній тишині,
При Дніпрі погожім, серед щедрих нив
Молодому нежонатому мені
Піднесеш віночок з колосків.
У вінку колосся-стебла запашні
Гріла їх, кохала молодість твоя,
Молодому нежонатому мені
Крила ти даєш, любов моя!
53
Блакить небес І голубінь
Озер весняних неозорих…
Пора стремлінь,
Пора хотінь,
Пора думок твоїх прозорих.
Думок напористих,
Пругких,—
Вони, як те вітрило човен,
На плесах вітрових легких
Несуть у світ, казками повен.
Казками повен не з книжок,
Чи з оповідання бабусі.
Летиш ти нині до зірок,
Як сотні літ летіли гуси.
А ти ж їм заздрив!
Висота
Була для тебе незборима.
Нехай у вірші запліта
Казки новітні строга рима.
Нехай нам буде все з руки,
54
Усе з руки,
Усе удасться.—
Чекають нас материки
Планет —
Для радості і щастя.
55
Така для ока розкіш!
Далина
За берегами,
за лугами —
в хвилях.
І навіть дуб несхитний стан згина
В глибоких водах,—
Там,
де шелюг виляг.
Цей простір неба,
Простір дальніх вод
І сонця спів в безмежжі голубому!
Як все оце нагадує народ,
Який розливсь,
розправивсь після грому
Тобі усе, народе, до лиця —
І похмур давня на вогні ворожім,
І сміх конечний, що вбива серця
Усім підступним недругам негожим.
В скупій сльозі не розкисався ти,—
Сльоза тремтіла стиглою росою;
Судилося від неї прорости
В душі сназі, що кликала до бою.
Але такий, як нині сущий ти,
Мені найбільш до серця,
до любові.
Подібно повені, тобі призивно йти
Не хмуреним — врозліт підняти брови!
Тому я так приємлю гомін вод
За берегами,
за лугами —
в хвилях.
Веди ж, могутнє сонце, хоровод
Там, де старий торішній шелюг виляг!
57
Неначе повінь і не повінь,—
Хлюпочуть хвилі край доріг.
І ти душею знову повен,
І ти у серці все зберіг.
Усе до крапельки —
Як потом
Поїлись грудочки сухі
І як сміялись зелом потім
Оці кряжі,
оці верхи.
Вони зігрілися весною
Теплом твоїх робочих рук,
Вони весь час ідуть з тобою —
Оці жнива, що виднокруг
Обрамили в вінки шовкові,
Думок прибавили тобі.
І ти в урочистій розмові
Вітаєш далі голубі
Свого вітчизняного неба,
Пісень незрівняний розлив,
Бо іншого тобі не треба,
Бо ти родивсь для нього й жив!
58
Йдуть дороги з далини:
— Чи далеко до весни?
Чи далеко до цвітіння?—
Перепитують вони.
Їм тополя одвіча:
— Гляньте, ходить он дівча,
Хустка легко за вітрами
Стрепенулась на плечах.
Хай лютує в полі сніг,
До землі мороз приліг,
Хай метелиця ще крутить,
Хай не видно вас, доріг,—
Все одно весна вже йде,
Її дівчина веде,
Бо у дівчини у грудях
Квітне серце молоде.
Не з заморських тих сторін
Вдарить квітень, вдарить дзвін
З серця юного дівочого
Співом вихопиться він!
59
Ми в поле вийшли з другом.
Далина
Скидалась хвилями, неначе риба в сітці
Прислухались —
Аж пісня долина
Від того древнього,
забутого млина,
Де ми були пригоди очевидці.
Таких пригод не часто в нас бува.
Не кожному вони приходять на дорозі…
Дивлюсь,
А друга вже затоплює трава —
З усіх кінців грайливо наплива
В якійсь легкій
і лоскотній тривозі,—
І То запахом війне,
То шелестом струсне,
А то отак приляже — вигне спину
І зазива в зелений діл мене,—
Й байдужого потік цей не мине.
Як хлопчаки, пустилися в долину
За квітами.
60
І ось в руках букет,
На нім зумрить бджола неполохлива.
А друг, неначе істинний поет,
Розповіда про цей блаженний мент.
Бринить на стеблах чиста сонця злива.
Які прекрасні вогники в очах
Твоїх, мій друже, щирий, нерозлучний,
Ти ввесь красою дня цього пропах.
І знову спогад робить дивний змах:
Невже ці риси міцно так сполучні?
…Великим гнівом дихала земля.
Бори збирали помсту над Десною,
Ми сходились і зблизька,
і здаля.
Великим гнівом дихала земля,
Синів своїх готуючи до бою.
Попробували зайди міць руки:
Ми били їх і з висоти,
і знизу,
Мій друг мав очі вірні і меткі.
І добре сказано із давніх літ таки —
Людини гнів протистоїть залізу!
Тії людини, що несе в собі
Любов і вірність краю дорогому.
В страшній ми гартувались боротьбі.
Я поклонюся,
друже мій,
тобі
За ніжність незлинялу серед грому.
В той день скарав ти зрадника на
смерть.
І в той же день із полум’я і диму
Через гнітючу дику круговерть,
Відвівши геть фашистівський багнет,
61
Приніс в загін немовлячу дитину.
І не забуть повік —
повік мені,
Як ти, прийшовши з розвідки, суворий,
У нашій партизанській стороні
Учив дитя ходити.
Запашні
Приносив квіти.
І тепліли зорі,
Серця відпочивали у бійців,
Душі щедроти збуджувались ніжні,
І сам ти у прекрасній думі цвів —
Бо ти ж його на ноженята звів.
Ця сталь і ніжність хай живе у пісні!
Коли я слово мовлю «комуніст»,
В ту ж мить мій друг —
Як єсть переді мною
На весь свій богатирський
дужий зріст,
Усміхнений,
правдивий,
променист,
Завжди готовий за життя до бою.
…Ми вийшли з другом в поле.
Зумріли бджоли.
62
Гаю мій, гаю,
Коханий гаю.
Ти нарікаєш
На мене?
Знаю.
Ти колисав мене
В вітах-цривітах,
Ти засипав мене
Радісним цвітом.
Гаю-розмаю,
Стихни,— я знаю.
А пам’ятаєш Зорю-зірницю,—
Як партизанську
Кресав ясницю?
І тоді люди
В гаю повсюди
Все гомоніли:
— Чудесно буде!
Гаю-розмаю,
Стихни,— я знаю.
Чудесно буде!..
Я не забуду.
63
І не забудуть Про тебе люди.
Прийду ж на світку
Узимку, влітку,
Перешепочемось
Наодинку.
Гаю-розмаю,
Стихни,— я знаю…
Хай наша дружба,
Хай наша ласка
Такою буде,
Як давня казка.
Бо ж ми з тобою
Ідем до бою
За чисте небо
Над дітворою.
Гаю-розмаю,
Рости нам! — знаю…
64
Легенькі
маленькі
листочки беріз
Поранену душу збудили до сліз,
Святою красою незайманих віт
Спурхнувся відгомін розгойданих літ,
Розгойданих сміхом,
і вітром маїв,
І співом дівочим, що серце споїв.
В захміллі отому,
У леті крутому
Я крила обвітрював гомоном грому.
Я груди вітрилом у синь напинав,
Збиваючи гриви пекучих заграв.
А може б спинитись на хвильку,
на другу,
Коли не під силу догнатися другу —
Любові моїй, у кристаликах сліз,
Що дрібно тремтіли, як листя беріз.
Куди ж зупинитись!..
А взяти з собою
Це немічне тільце —
6 5
Пізнатись з бідою.
І знову гойднулись під вітром літа,
І знову душа над грозою літа.
І знову…
Та тільки о котрійсь порі
Ослабнули крила при першій зорі.
І тут, як на жаль, чи на сміх,
чи на гріх,
Зустрів я любов із далеких доріг,—
Така ж соромлива,
тендітна така ж:
— Ну, що, мій хороший, стомився?
Приляж.
Поранені крила зігрію тобі,
І далі, що снились, схилю голубі;
Я дужа,
Тебе я не кину ніколи! —
…Березове листя тріпоче, як болі.
66
Натомився до краю,
А все йду собі, йду.
Цих сторін я не знаю,—
Чи знайомих знайду?
Але кожна берізка
Щось шепоче мені,
В ноги листячко бризка,
Навіває пісні.
Рідколіс з переярком
На блакиті води
Хоче вимовить жарко:
Йди, допитуйся, йди.
Як затомляться ноги —
Розум свій ти поклич
І всі чисто дороги
Молодих протиріч
Розклади на картині
Спостережень своїх,
Щоб і світло, і тіні
Відтворились у них.
67
Так пісню, як жайвір, любити —
Невтомно і щедро до дна,
Як ці неціловані квіти
До сонця підносить весна.
Такі роздобути їй крила,
Як цей цьогорічний розлив,—
Не мжичка б їх слізно росила,
Хай кріпнули б крила від злив!
Такі б тобі крила…
Простори
З тобою у нас немалі.
Знов жайвір наспіви прозорі
У небо поніс від землі.
68
ІВАН ЦИНКОВСЬКИЙ
Іван Іванович Цинковський народився 1919 року в селі Парафіївка, Ічнянського району на Чернігівщині, в родині чоботаря.
Після закінчення десятирічки в рідному селі вчився в Харківському газетному училищі та у Львівському університеті імені Івана Франка.
Іван Цинковський за професією журналіст. Свою роботу газетяра він розпочав у чернігівській обласній газеті «Молодий комунар», потім продовжує працювати в республіканських газетах «Молодь України», «Радянський селянин», «Колгоспне село».
Почав друкуватися ще перед Великою Вітчизняною війною.
«Гаї шумлять»— четверта збірка поета. Перед цим у видавництві «Радянський письменник» вийшли збірки: «На добро» (1949 р.), «На зорі» (1954 р.) та «Стелися, барвінку» (1957 р.).
ivantsynkovsky 